3. Форми руху матерії

Простір і час форми руху матерії (стр. 3 из 5)

3. Форми руху матерії

Наступний значний крок у розробці даної проблеми на­лежить Гегелю, який вийшов на рівень розуміння історич­ного процесу як наслідку духовної діяльності самих людей (хоч і пов'язував це з розвитком «абсолютної ідеї»).

Безпо­середньо про час і простір Гегель розмірковує у «Філософії природи», де природу він розглядає як існуючу в просторі, а не в часі. Протиставлення природи та історії він здійснює шляхом розмежування простору та часу.

Історія взагалі, на думку Гогеля, є проявом духу в часі, подібно до того, як ідея (і природа) виявляється в просторі. Цим протиставлен­ням він підкреслює, що природу не можна вимірювати одна­ковим з історією часом, що е цілком правильним тверджен­ням.

Далі, Гегель підходить до думки, що найважливішою формою розвитку історичного процесу є час, а не простір.

Заслугою Гегеля є також розвиток діалектичної концеп­ції простору та часу. «Не в часі все виникає й минає,— під­креслював він,—а сам час є цим становленням, виникнен­ням та зникненням» 12. Час, щільно зв'язаний з простором, взаємодіє з ним (всупереч концепції Ньютона).

Минулим і майбутнім часом, на думку Гегеля, є простір, тому що він є часом, який підлягає запереченню, як і навпаки, знятий простір, розвинутий для себе, є часом.

Таким чином, Гегель «угадав» взаємодію простору й часу як власних форм прак­тики, праці: час відповідає руху, «процесу» праці, простір — її «матеріалізації» в предметах.

Матеріалістичне розуміння історичного процесу, органіч­не взаємопроникнення матеріалізму й діалектики стали ви­рішальною умовою для філософських узагальнень матеріа­льної єдності світу, розрізнення філософського й конкретно-наукового вивчення властивостей матерії, руху, простору та часу. Насамперед діалектико-матеріалістична філософія на­полягає на об'єктивності простору та часу як форм розвит­ку матерії. «Визнаючи існування об'єктивної реальності, тобто рухомої матерії, незалежно від нашої свідомості,— писав В. І. Ленін,—матеріалізм неминуче повинен визна­вати також об'єктивну реальність часу і простору» 13. Як і матерія, простір і час нескінченні. «Саме тому,— підкреслю­вав Ф. Енгельс,—що безконечність є суперечність, вона яв­ляє собою безконечний процес, який без кінця розгортаєть­ся в часі і просторі» 14.

До загальних властивостей простору й часу відноситься також їх абсолютність як атрибутів матерії; нерозривний зв'язок їх один з одним та з рухом матерії; залежність від структурних відношень і процесів розвитку в матеріальних системах; єдність в них перервного й неперервного.

Простір і час мають також властивості, притаманні тільки їм. Час— виявляє себе як тривалість, послідовність існування та зміни стану різних систем; одномірність, асиметричність (рух від минулого до майбутнього), необоротність, єдність загально­го та особливого, неперервності та дискретності.

Для прос­тору — це протяжність (як співіснування й рядоустаїювле-ність різних елементів змісту), зв'язність та неперервність разом з відносною псрервністю, тримірність, симетричність, взаємодія загального й особливого.

Цілком природно, що як простір зв'язаний із часом і рухом матерії, так і час — з простором.

Отже, простір І час є іманентними формами матерії, що рухається, «формами координації матеріальних процесів та об'єктів. Простір—форма координації співіснуючих мате­ріальних об'єктів, їх рядоустановленості, зв'язку одного з іншими. Час—форма координації матеріальних процесів, яка полягає в зміні їх стану, тривалості, переході від одних етапів їх розвитку до інших.

Інакше кажучи, простір харак­теризує структурність матерії, стає формою вираження цієї структурності; час характеризує матерію як процес» 15. Та­ким чином, «співіснування» як ознака простору має свою ос­нову в однопорядковості елементів, з яких він складається в часі. З іншого боку, час виражає «різнопорядковість» прос­тору, тобто існування тут не тільки дійсного, але й можли­вого.

Ці абстрактні властивості простору та часу — найбільшзагальні. Так чи інакше вони виявляються в усіх формах руху. Проте якщо в нижчих формах — механічному, фізич­ному—вони вбачаються безпосередньо, то в складних— біологічному, особливо соціальному—через значні модифі­кації. Тут час немовби набуває властивостей простору, а ос­танній розгортається через «координати» часу.

Виокремлення форм руху матерії забезпечує розуміння історичної логіки пізнання простору та часу: від більш прос­тих (механічного руху) до більш складних — простору й часу живих організмів та суспільних систем. Це збігається із загальним напрямом процесу пізнання — від явищ до сутності, від зовнішнього та безпосереднього — до внутріш­нього й опосередкованого, від простого до складного.

Зупинимося на тих конкретних рисах, які мають час та простір у світі фізичних, біологічних та соціальних явищ. Саме ці форми руху відкривають щільний зв'язок часу та простору із змістом зазначених форм руху, виявляють їхні функції в розгортанні якісно відмінних процесів у природі та суспільстві.

Розвиток уявлень про час і простір у сучасній фізиці йшов одночасно з ломкою механічної картини світу, тобто із спростуванням концепції Ньютона про «порожні» час і простір як єдино можливі форми руху в природі. Так, уже в 1821 р. О. Фрснель ввів поняття «ефіру» як носія світлових коливань, припускаючи, що ефір — це не «порожнеча», але й не речовина.

Більш грунтовно теорія електромагнітного поля досліджена в теорії англійського фізика Д. Максвел-ла.

Тут ставиться таке питання: чи рухається ефір? Як уз­годити його властивості із властивостями електромагнітно­го поля? Після кількох десятиліть суперечок експеримент Майкельсона—Морлі, де була поставлена мета виявити рух ефіру відносно Землі, так і не дав якихось певних, значу­щих результатів.

Досліджуючи ці проблеми, А. Ейнштейн у 1905 р. сфор­мулював свою спеціальну теорію відносності, де відмовляв­ся від поняття абсолютного спокою, що означало поширен­ня принципу відносності на закони електромагнітних явищ і призводило до суперечності з головним постулатом — при­пущенням сталості швидкості світла у «порожньому» прос­торі.

Власне цю суперечність і розв'язала концепція Ейн­штейна. Він відкрив, що в класичній механіці неадекватно приймався принцип одночасності різних подій як наслідок принципу «далекодії» (поширення подій з миттєвою швид­кістю)—головного принципу теорії Ньютона.

Але припу­щення кінцевої швидкості електромагнітних явищ не узгод­жувалося з традиційним поняттям одночасності.

Ейнштейн почав досліджувати значення синхронності хо­ду годинників, розміщених у різних точках простору та не­рухомих один відносно інших, на основі принципу близько-дії, який випливає з концепції відносності швидкостей і ру­хів (в залежності від конкретної системи відліку).

Вчений отримав результати, які доводили відносність протяжності та тривалості (тобто скорочення довжини та «уповільнен­ня» часу).

Якщо швидкість частки зростає у величинах, які наближаються до швидкості світла, її власний час уповіль­нюється, а просторова протяжність скорочується: простір і час, отже, безпосередньо «включаються» в зміст частки, ста­ють немовби її властивостями. Простір і час розкрили свою змістовність, необхідність вивчати їх разом із рухом.

Досліджуючи далі отримані результати, Ейнштейн роз­робляє загальну теорію відносності, яка поширювала прин­цип відносності на будь-які системи, що рухаються. Відкри­лися нові властивості простору, передусім його «кривизна», під впливом сильних гравітаційних полів (цей простір опи­сує геометрія Рімана та Мінковського).

Отримані результа­ти підштовхнули до нових досліджень Всесвіту. Як пишуть сучасні дослідники, «просторово-часовий світ ЗТВ (загаль­ної теорії відносності.—М. Б.} є неоднорідним та анізотроп­ним, що наочно свідчить про вплив поля тяжіння на метри­ку простору-часу…

В ЗТВ тяжіння ототожнюється зі викрив­ленням простору-часу, а закон всесвітнього тяжіння фактично виражає нерозривну єдність матерії та простору-часу».

Рівняння тяжіння, які розробив Ейнштейн, розкривають сталу, статичну «модель» Всесвіту, тотожну саму собі. Про­те радянський вчений А. А. Фрідман сформулював «динаміч­ну» модель Всесвіту, де речовина рухається під впливом гравітаційних сил.

Дійсно, спостереження ефекту «черво­ного зміщення» кольорового спектра, який вказує на «роз-бігання» галактик, підтверджує правильність наведених положень ФрІдмана.

Проте в сучасній космології розгляда­ються й варіанти нерухомого Всесвіту, хоча більшість астро­фізиків і космологів додержуються концепції «великого ви­буху»—припущення, що близько 16—18 млрд років тому виникла спостережувана частина Всесвіту, який продовжує «розбігатися» від якогось вірогідного «центру».

Можливість просторової «замкненості» Всесвіту спону­кає замислитися над змістом поняття «нескінченність Все­світу».

Йдеться тут не про масштаби простору, а про неви­черпність матерії, яка породжує в своєму розвиткові нові властивості та якості. Ця проблема є однією з тих, що збли­жує дослідження мікросвіту із дослідженням Всесвіту. Якзауважив В.

С. Барашенков, «чим далі ми намагаємося за­зирнути у Всесвіт, тим глибше застрягаємо в проблемах мік­росвіту».

Дійсно, сучасна фізика елементарних часток виявляє ме­жі своїх досліджень через «кванти» простору та часу — від­стань приблизно 7Х10-17 см та інтервал часу приблизно 2Х10~27 сек. Дальше заглиблення в мікросвіт відкриває зо­ну загального «кипіння», де зникає різниця між часом та простором.

Так, на відстані 10-33 см у вакуумі відбуваються такі бурхливі процеси спонтанного народження й перетво­рення речовини у випромінювання, що простір стає якимось «кипінням» пор-бульб, які утворюються та миттєво зникають. Інтервали 10″”33 см—це сьогодні у фізиці найменші «кван­ти» простору.

Величезна роль «мікропростору» та «мікрочасу» для ви­вчення елементарних часток, структури атома тощо. Приб­лизно з початку 60-х років було доведено, що врахування координат простору-часу дає важливу інформацію про внут­рішню структуру часток і зони їхньої взаємодії.

Фізики спро­бували також обгрунтувати твердження про те, що простір матеріальних взаємодій є тримірним. «Виявляється,—пи­ше А. М. Мостепанснко,—що лише у тримірному просторі можливе вирішення хвильового рівняння у вигляді сферич­ної хвилі.

У п'ятивимірному або семивимірному уявному світі сферичні хвилі неодмінно викривлювалися в процесі їх поширення і лише в тривимірному просторі можлива їх до­кладна передача» 18.

Тобто, лише тримірний простір за­безпечує передачу інформації без викривлення, що було ду­же важливим, насамперед для розвитку живих організмів. Так властивості часу та простору входять у наше знання про Всесвіт та мікросвіт.

Источник: https://mirznanii.com/a/294257-3/prostr-chas-formi-rukhu-mater-3

Реферат Рух матерії

3. Форми руху матерії

Страница 1 из 3 | Следующая страница

року міністерство освіти Російської ФедераціїСамарський державний аерокосмічний університетімені академіка З. П. КорольоваКафедра філософіїРефератРУХ МАТЕРИИАспірант кафедриміцності ЛАКисельова С.А.Самара 2001 р. Запровадження 31. Рух – спосіб існування матерії 4     1.1 Диалектическое розуміння руху матерії 4     1.2 Мерехтливість і стійкість як із пар          протилежностей, визначальних рух 62. Основні форми руху матерії 83. Простір та палестинці час 11     3.1 Основи концепцій простору й часу 11     3.2 Філософське значення спеціальної теорії відносності 16Укладання 18Список використаних джерел 19

ЗАПРОВАДЖЕННЯ

Світ, у якому живемо та частиною якого є – це матеріальний світ. У світі очевидно наявність що просувалася матерії. Проте, проблеми взаємозв'язку форм руху матерії ще вирішені не можуть бути вирішені через одну причину – нескінченна складність реального світу та її процесів призводить до нескінченності їх пізнання. Не можна створити “вічну” і “остаточну” класифікацію форм руху. Хоча у минулому столітті це намагався зробити Євген Дюринг. Робляться спроби уточнити становища энгельсовского вчення про форми руху, і їх класифікації. Висуваються гіпотези про існування раніше не відомих форм руху – наявність космологічної (Б. Я. Пахомов, І. Д. Панцхава), кібернетичної (Б. М. Кедров), ландшафтної (Л. М. Самойлов) форм руху. У роботі розглянуть схема класифікації, розроблена Ф. Енгельсом.В цієї роботи приділяється таким формам руху матерії як простір та палестинці час. Самі собою ці форми руху не є і існувати що неспроможні. Взяті в абстракції від що просувалася матерії, вони перетворюються на порожні уявлення, що існують лише з нашого голові. Саме через такі порожні уявлення приймалися за об'єктивні форми філософією і наукою більше двох років. Відповідно до них, простір та палестинці час – окремі, самостійні, порожні форми, у яких розташовується, перебуває і розміщується матерія. Проте, існують не простір та палестинці час власними силами, а рух матерії. Простір та палестинці час – лише характеристики, ознаки цього руху. Перше характеризує форму розташування одного біля іншого, друге – форму послідовності одного біля другого[1]. Пізнання сутності руху дуже складно. Вчення про рух розробляли протягом усього історії у філософській думці. Проте, сенс руху, його сутність, джерело і причину найповніше відбила марксистська філософія.

1.1 Диалектическое розуміння руху матерії

У основі діалектико-матеріалістичного розуміння руху лежать такі становища.По-перше, рух є невід'ємне, необхідне та істотне властивість, спосіб існування матерії. “Матерія непорушно, – писав Ф. Енгельс, – як і немислима, як і рух без материи”[2].По-друге, рух окреслюється будь-яка зміна. “Рух, стосовно матерії, – стверджував Ф. Енгельс, – це й зміна вообще”[3].По-третє, рух є протиріччя, яке джерелом взаємодія протилежностей. “Рух є протиріччя, – зазначав У. І. Ленін, – є єдність противоречий”[4].Розглянемо докладніше ті накреслення. Отже, рух є необхідне, невід'ємне властивість матерії, якого вона може існувати. Інакше кажучи, рух є атрибут матерії. Ніде, ніколи, ані за яких умовах було ні одного матеріального об'єкта, жодного явища, які б позбавлені руху. Наявні факти у фізиці підтверджують положення про зв'язку руху від матерією. За умов, близьких до нуля матеріальні об'єкти не перестають змінюватися (наприклад, олово стає полупроводником). У. І. Ленін показав, що “відрив” руху від матерії щодо справи означає визнання існування лише руху думки, бо руху “самого собою”, руху “нічого” немає. “…Спроба мислити рух без матерії, – писав У. І. Ленін, – протаскує думку, відірвану про матерії, але це є філософський идеализм”[5].Перше з аналізованих положень говорить про нерозривність матерію та руху, що означає визнання абсолютність руху. Якщо ні матерії непорушно, то рух абсолютно. Друге ж становище – положення про те, що рух є будь-яка зміна свідчить про відносності, оскільки конкретне зміна відбувається щодо чогось (переміщення одного тіла можна визначити лише про становище інших тіл). Отже, рух є єдністю абсолютного і відносного. Усі зміни, які у неживої природі, у природі живої, у суспільстві, ясна річ, є рух. Однак випадки непросто однорідний процес, однотипне зміна. По Бутакову можливі три типу руху. По-перше, рух може йти від простого до складного, за висхідною лінії. По-друге, рух може бути за низхідною лінії (наприклад, процес старіння окремого живого організму). При третьому варіанті руху немає висхідних, ні спадних ліній. Разом про те кожному за окремого предмета рух подібного типу можливе лише короткі часові відтинки, з початком яких здійснюється перехід до руху або першого, або на друге типу. Зміна, яка йде за висхідною лінії (від простого до складного), називається розвиток. З наведене означення слід, що ця категорія руху ширше зі свого обсягу категорії розвитку. Будь-яке розвиток є рух, але з будь-який рух є розвитком. Марксистська філософія визначає для категорії розвитку одна з центральних місць, оскільки він відіграє історія людського суспільства.Останнє становище констатує, що джерелом змін є взаємодія. У. І. Ленін підкреслював гегелівські в тому сенсі, що суперечності, тобто. ставлення між протилежностями, “є корінь будь-якого руху, і життєвості; лише оскільки щось має у собі самому протиріччя, воно рухається, має імпульсом і деятельностью”[6]. Дія закону єдності і протилежностей викликає зміна, перехід від однієї стану до іншого, своїм внутрішнім імпульсом совершающихся процесів, причиною саморуху. Положення про суперечливості руху зобов'язує до визначення його протилежних сторін (моментів). Обмежимося розглядом одній з пар протилежностей, визначальних собою рух – мінливість і стійкість.

1.2 Мерехтливість і стійкість як із пар протилежностей, визначальних рух

 Під мінливістю ми розуміємо зміну властивостей, станів і стосунків, що належать матеріальним і ідеальним системам. Стійкість є збереження властивостей, станів і стосунків цих систем. Рух включає у себе та мінливість, і стійкість одночасно. Наявність мінливості рухається очевидно. Але й стійкість обов'язково входить у рух. Вона “входить” у навіть тому, зміна властивостей, станів і стосунків (мінливість) завжди властива руху, тобто. сама зміна (наявність мінливості) є певної сталістю. У світі немає “чистої мінливості”, ні “чистої стійкості”, а є рух, у якому мінливість і стійкість взаємодіють і взаимопереплетаются. Тому поняття мінливості і стійкості результат ідеалізації. Це граничні поняття. Не мінливість і стійкість, які взаємодія, єдність і взаємовиключення, “боротьба” – джерело процесу руху. Це є виявом можна поспостерігати на природі. Еволюція (рух) життя не є лише мінливість, що з погляду теорії генетичної інформації постає як здатність організму до змін (подовженням чи скороченням) ниток ДНК отже, до освіти й зміни ознак, які є основою для відбору. Проте, еволюційний процес не можна зрозуміти не враховуючи стійкості, формою якого є спадковість (здатність організму до накопичення, збереженню та передачі інформації нащадку). Еволюційний процес живої природи – підсумок взаємодії, “єдності і” мінливості (пристосування) і стійкості (спадковості). Ф. Енгельс біологічну еволюцію розглядав як наслідок взаємодії між пристосуванням і наследственностью[7]. Процеси у світі неживих об'єктів також саме взаємодією мінливості і стійкості. “Поведінка” (рух) будь-який елементарної частки визначається типом фізичного взаємодії (слабким, електромагнітним, сильним). Але у “поведінці” частки нерозривно пов'язані зі стійкістю – наявністю законів збереження. Розвиток суспільства також пов'язані з взаємодією мінливості і стійкості. Історичні епохи відрізняються одна від друга тим, “як” виробляються матеріальними благами (мінливість), але це “що” виробляється (їжа, одяг, житла) зрештою не змінюється (стійкість). Проте, без останнього, як і процесу виробництва, неможливо як розвиток, а й сам існування суспільства. А процес виробництва має що зберігаються елементи (працю людини, предмет праці, кошти праці). Звісно, кожен із елементів має власну (і загальну ) історію розвитку. Але його наявність таких елементів зберігається.Отже, однією з джерел саморуху є взаємодія мінливості і стійкості, рух включає у собі як мінливість, і стійкість.

2. Основні форми руху матерії

Будь-який вид руху, кожен совершающийся процес підпорядковується дії тих чи інших законів. Можна дійти невтішного висновку, що формою “руху взагалі” є закони руху. Але ці закони по-різному пов'язані один з одним. Тому на згадуваній підставі деяких критеріїв їх можна поєднати у взаємозалежні групи. Тоді формами руху називатимемо групи змін, об'єднані підпорядкуванням дії певних законів.Неисчерпаемость матерії, розмаїття об'єктів і явищ пов'язані з різноманіттям форм руху, бо останнє, як вже з'ясовано, є засобом існування матерії. Вочевидь, що пізнання руху вимагає вивчення його специфічних форм, оскільки загальна, немає поруч із одиничним.Диалектико-материалистическое вчення про форми руху матерії було розроблено Ф. Енгельсом. Його ідеї даному питанню зовсім на застаріли. Ф. Енгельс виділяв п'ять основних форм руху материи[8]. Критерієм виділення цих форм руху є зв'язок кожної їх із певними матеріальними носіями.Механічне рух – просторове переміщення об'єктів, але, слід зазначити сьогодні, – не будь-яке, а лише що характеризується наявністю траєкторії, – поширення просторі полів, наприклад, – це механічний процес. “У механіці, – писав Ф. Енгельс, – ми зустрічаємо ніяких качеств”[9]. Але вже у фізиці будь-яка зміна – це кількість в якість.Фізичне рух – теплота, электромагнетизм, гравітація…Хімічне рух – перетворення атомів і молекул, що з перебудовою електронних оболонок атомів (але їх ядер). Хімічна форма руху матерії оперує освітою і формуватимуться руйнацією молекул речовини. “Органічна життя, – вказував Ф. Енгельс, – неможлива без механічного, молекулярного, хімічного, термічного, електричного изменений”[10]. Але сукупність цих змін перестав бути основною ознакою біологічної форми руху.Біологічна рух – специфічні для живого процеси. Останнє можна охарактеризувати так: “Життя є спосіб існування білкових тіл і нуклеїнових кислот, змістом якого є безперервний обмін речовин між організмом й навколишнім середовищем, процеси відблиски і саморегуляції, створені задля самозбереження і відтворення организмов[11]. Ці ознаки розкривають специфіку живого лише взяті як система[12].Соціальне рух (з якою пов'язаний і мислення).Форми руху розташовані саме тут порядку невипадково: кожна наступна включає у собі попередні. У основі класифікації Ф. Енгельса лежать принципи: структурності (кожна форма руху має специфічного, головного матеріального носія); розвитку (вищі форми руху творяться у результаті розвитку нижчих); історизму (характеризує послідовність пізнання людиною основних форм руху: від щодо простого до складнішого).Кожна з цих форм включає у собі безліч видів руху. Навіть, за Енгельсом, найпростіша механічна включає у собі такі види руху, як равномерно-прямолинейное, равномерно-ускоренное (уповільнене), криволінійне, хаотичне. Найбільш складної формою руху є соціальна, т.к. матеріальний носій є найскладніший вид матерії – соціальний. Ця форма руху включає й зміни, які у організмі окремої людини. Так, серце людини – це механічний двигун, який би рух крові у судинах. Але це суто механічний двигун. Його діяльність регулюється механізмами вищої нервової системою діяльності. А життєдіяльність організму – умова участі людини у праці, у житті. Сюди входять зміни соціальних груп, верств, класів, етнічні зміни, демографічні процеси є, розвиток продуктивних зусиль і виробничих взаємин держави і інші зміни, зумовлені законами руху на соціальному рівні матерії. Слід сказати, що різноманітні форми руху здатні переходити один одного відповідно до законами збереження матерію та руху. Це є прояв властивості незнищенності і несотворимости матерію та руху. Мерой руху матерії є енергія, мірою спокою, інертності – маса.Класифікація основних форм руху матерії, розроблена Енгельсом, спиралася на досягнення наук в XIX ст. Залишаючись вірної в принциповому плані, вона тим щонайменше мусить бути уточнена і розвинена у в зв'язку зі розвитком природничих і громадських наук. Розвиток квантової механіки поставило питання аналізі нової основний форми руху – квантово-механической, яка, певне, нині є найпростішої. Для розвитку уявлень про основних формах руху промову на час про геологічної, космічної формах руху, мають специфічних матеріальних носіїв, досліджуваних сучасними науками – фізикою, астрофізикою, геологією. Отже, розвиток сучасної науки веде до збагачення наших знань про основних формах руху. До того ж тепер виникають проблеми з'ясування природи особливих біополів, “читаються” екстрасенсами, ясновидцами, і, отже, стає насущної проблема її подальшого розвитку вчення про форми руху, вважаються поки загадковими і незрозумілими. Так, підтверджуються здогади, сформульовані ще на початку ХХ в., що у природі буде відкрито ще багато дивовижного. Усе вище свідчить у тому, що принципово можна пізнати, хоча кожна щабель у розвитку нашого пізнання розширює область незнаного, ставить нові проблеми.

3.1 Основи концепцій простору й часу

Про те, що таке простір та палестинці час, люди замислювалися ще давнину. У найбільш чіткою формі уявлення щодо простору і часу склалися як дві протилежні концепцій, названих згодом концепціями Демокрита-Ньютона і Аристотеля-Лейбница. Перша концепція допускала існування простору як деякою порожнечі, не що з матеріальними предметами. У цьому вважалося також, що час є самостійну сутність, не пов'язану з матерією і простором. З погляду другий концепції, не мислилися простір та палестинці час, відірвані речей. У науці остаточно XIX та початок ХХ в. панувала перша концепція. Давньогрецькі філософи Демокріт, Епікур, Лукреций Кар та інших. усвідомили простору як порожнечі виходячи зі свого атомистического вчення. Вони вважали,

Страница 1 из 3 | Следующая страница

Источник: http://bukvar.su/filosofija/56343-Dvizhenie-materii.html

2. Форма руху матерії

3. Форми руху матерії

У підручниках,навчальних посібниках зазвичай цюкласифікацію проводять на основіположень Ф. Енгельса, який вважав, щоіснують такі форми руху матерії:меха­нічна; фізична; хімічна; біологічна;соціальна.

З ряду позиційкласифікація Ф. Енгельса значною міроюзастаріла, адже відкрит­тя мікросвіту,освоєння макрокосмоса та інші науковідосягнення дали змогу дати більш точнуредакцію цієї частини вчення Ф. Енгельсапро рух. Тому три основні групи формруху необхідно характеризувати внеорганічній, органічній та соціальнійприроді.

Матерія і рухнерозривно пов'язані одне з одним. Рухвнутрішньо притаманний матерії іневідривний від неї. Рух – це не одномірнийскладний і суперечливий процес. Рух єєдністю змінності і стійкості, динамікиі статики.

У безкінечному потоці змін,станів, форм, положень, речей, їхвластивостей і відносин присутні моментидискретної стійкості, що дозволяютьпри всіх змінах зберігати стійкістьречі, її якісну визначеність.Рух —суперечливе явище. Щось рухається лишетоді, коли воно знаходиться в даномумісці і одночасно в ньому не знаходиться.

https://www.youtube.com/watch?v=Lv2WiQpTPCk

По суті, рух — це сама існуючасуперечність (Гегель). Рух не лишепереміщення, котре можна спостерігативізуально, а й внутрішня, невидима зміна.

У філософіїрозрізняють п'ять основних форм рухуматерії:

механічна формаруху (дія — протидія; притягання —відштовхування тощо);

фізична форма руху(наприклад, позитивна — негативнаелектрика, симетрія — антисиметрія);

хімічна форма руху(розкладання — з'єднання; асоціація —дисоціація);

біологічна формаруху (асиміляція — дисиміляція;спадковість — мінливість);

соціальна формаруху (соціальні суперечності; соціальніконфлікти, антагонізми; боротьбаінтересів різних соціальних груп тощо.

Рух матеріївідбувається у певному просторі і часі.Що собою являють поняття «простір» і«час»?

Простір —форма існування (буття) матерії, якахарактеризується принаймні, двомасуттєвими моментами, а саме: протяжністюматеріальних об'єктів та їх взаємодією.

Тобто, простір існує лише тоді і в томузв'язку, коли є матеріальні об'єкти. Безних це поняття є безпредметним.

Особливістюпростору як філософської категорії єйого трьохмірність, бо такі виміри маютьматеріальні об'єкти (ширина, висота,довжина).

Час —теж форма існування матерії. Категорія«час» відображає тривалість існуванняматеріальних об'єктів і послідовністьїх зміни. Так само, як і простір, час, безматеріальних об'єктів не існує. Особливістючасу є те, що він незворотний. Часповернути назад неможливо.

Отже, змістомпростору і часу як загальних форміснування матерії є матеріальні об'єкти.Простір і час — форми буття матерії,змістом же є сама матерія, її конкретнівиди.

Спільними моментамидля простору і часу, як філософськихкатегорій, є те, що вони:

  • об'єктивні (існують незалежно від людини, її свідомості);
  • пізнаванні (є об'єктами вивчення).

Простір і час засвоїм змістом суперечливі поняття. Цясуперечливість полягає в тому, щонескінченність простору і нескінченністьчасу у Всесвіті складається з кінечнихпротяжностей і кінечних тривалостей.Оскільки, з одного боку, конкретніоб'єкти є кінечними як речі Землі, а зіншого, нескінченними, як об'єктиВсесвіту.

3.а)незалежно

б)на механічній

Білет № 5

  1. Основні концепції свідомості в історії філософії.

У філософіїє дві найбільш відомі концепції, котрірозглядають проблему свідомості. Першаз них прагне з'ясувати сутність,особливості, природу та походженняявища.

Друга – констатує те, що свідомістьунікальний феномен, але залишає позаувагою з'ясування її сутності, природута походження. Перша концепція -матеріалістична. Друга – феноменологічна,ідеалістична.

Останній напрямок -феноменологічний – представляють такіфілософи, як Гуссерль, Гегель.

У Гегеля феноменсвідомості є проявом абсолютного духу,незалежного від людини. Саме розглядовіцієї проблеми Гегель присвятив своюпрацю “Феноменологія духу”.

Поняття “феноменологія”означає вчення про Єдине у своєму роді,неповторне. Цим неповторним, на думкуфілософів цього напрямку, є феноменлюдської свідомості. Феномен (з грецької)- явище, єдине, унікальне, неповторне.

Підсвідомістю феноменологія розуміє”чисту” свідомість, абстрактну,відірвану від людини, незалежну віднеї. Нібито є свідомість сама по собі іє людина, яка цієї свідомості не має.Гуссерль вважав, наприклад, що свідомістьсаме є таким унікальним феноменом,незалежним від людини і її суспільногосередовища.

Філософія, на думку Гуссерля,може бути зрозумілою як “строганаука”, лише тоді, коли вона своїмпредметом має таку “чисту” свідомість.

Однак при цьому поза увагою феноменологіїзалишаються такі важливі питання, як:що таке свідомість, що вона відображає,яке її походження, генезис, біологічніта соціальні передумови тощо. Сучасникипослідовниками Едмунда Гуссерля єЕлізабет Штрекер, Макс Шеллер, РоманІнгарден та інші.

Близька доматеріалістичної концепції свідомостіточка зору відомого французькогофілософа, вченого і богослова Тейяраде Шардена (1881 – 1955).

Феноменологіяостаннього виходить з того, що людина,її свідомість, як феномени, є складовимичастинами еволюційного розвитку, вонивиникають природним шляхом. Філософвідкидав старозавітний міф про створінняБогом першолюдини – родоначальникавсього людства.

Весь світ, на думкуТейяра де Шардена, це еволюційна система;а “основна умова, котрій повиннівіднині підпорядковуватися всі теорії,гіпотези, системи” [5, c.95].Сама матеріяє “матрицею”, на якій формуєтьсядуховне начало. Тому останнє притаманневсьому сутнісному.

Воно властиве навітьмолекулі. В живій природі свідомістьнабуває психічної форми, у людини духовненачало стає “самосвідомістю”, болюдина “знає, що вона знає”.

Якісно відміннимиетапами шарденівської еволюційноїсистеми є: “попереднє життя”,”життя”, “феномен людини”.Перший етап – це еволюція хімічнихелементів і галактик, утворення складнихмолекул і перших форм життя; другий етап- виникнення живого, біосфери, розвитоквсіх форм живих організмів, в тому числіі людини; третій етап – розвиток людини,її свідомості, історичний поступ людствадо наших днів.

В цей період здійснюєтьсяформування “єдиного людства” зісвоєю сферою “духу” або “ноосферою”,через яку можливий вихід людини, якунікального феномену, до “зверхжиття”,”універсуму”, до “крапки Омеги”,якою Тейяр де Шарден символічно позначивІсуса Христа. Еволюція людини, на думкуфілософа, є способом її Єднання зВсесвітом, виходом за межі свого “Я”,для прилучення до Христа, котрий втіленийу Всесвіті.

Є ще, власне,релігійна точка зору на проблемусвідомості, в основі якої лежить уявленняпро божественне походження останньої:”свідомість дав людині Бог”.Красномовним у цьому зв'язку є висловлюванняПапи Івана Павла ІІ, котрий наголосив,що “еволюція людини – це щось більшеніж гіпотеза… Тіло людини земногопоходження. Творінням Господа є нелюдське тіло, а людський дух”.

Свідомість людини- складне і багатогранне явище. Свідченнямцього є її структура.

Враховуючивищевикладене, до неї необхідно включититакі елементи: а) психічне (несвідоме,підсвідоме); б) самосвідомість (оцінкасамого себе, самоконтроль); в) мислення(абстрагування, пізнання, мова); г)цілепокладання (постановка людиноюцілей, передбачення їх результатів,прогнозування); світогляд (синтетичнийпоказник рівня свідомості).

Источник: https://studfile.net/preview/5118090/page:4/

Матерія та її основні форми руху

3. Форми руху матерії

Матерія – це філософська категорія д. позначення об”єктивної реальності, яка відображається органами відчуття людини але існує незалежно від них. Матерії, у чистому вигляді формі якоїсь “праматерії” не існує. У світі існують лише конкретні матер. утворення.

У категорії матерії ця безліч утворень об”єкт реальності зведена до 1 спільної властивості існувати незалежно від люд чуттів і від відображ у люд свідомості. Філ. поняття матерії відображає не якусь певну частину чи форм об”єкт реальності, а світ у цілому в будь-яких його проявах. Тому не можна ототожнювати матерію з будь-яким речовинним субстратом.

Категорія матерії, має вагоме методолог і світоглядне знач світоглядна роль цієї категорії полягає в тому, що воно охоплює не лише ті об”єкти, які вже пізнанні науково, а і ті, які будуть відкриті у майбутньому.

І хоча ті потенц об”єкти будуть мати принципово нові властивості, все ж вони будуть матер, оскільки існуватимуть реально, поза люд відчуттям. Методолог ф-ція поняття матерія виявляється у тому, що воно застерігає проти пошуку першоматерії як ост і не змінної суті об”єкт світу.

Матерія завжди існує в конкретних формах, внаслідок чого рух проявляється через конкретні форми матерії. В основу виділ форм руху покладенні 2 осн принципи: субстратний, що пов”язує певну форму руху і з специфічним матер.

носієм; функціональний, у відповідності з яким форма руху повинна мати свої власні закономірності, відмінні від закономірностей ін форм руху. Найпоширен формами руху є: гравітац, механ, тепловий, електро-магнітний, хімічний, геолог, біолог. Їх взаємозв”язок виявляється в тому, що одна форма руху при певних умовах переходить в іншу, окрім того, вищі форми руху виникають на основі нижчих і включають їх у себе знятому виді.

Простір і час.

Важливою і невід’ємною формою існування матерії є простір і час. Категорія простору виражає властивості об’єктів бути протяжними, займати фіксоване місце серед ін, межувати з ін об’єк­тами в структурній орг.-ції матер світу.

Поняття прос­тору має смисл тоді, коли воно пов’язане з існуючою матерією, яка є диференційована, структуризована.

Якби світ не мав своєї складної структури, не розчленовувався на окремі предмети, а ці предмети не членувались би на ще більш дрібні елементи, пов’я­зані між собою, то тоді поняття простору не мало б сенсу.

Як зазначалось, об’єкти матер світу постійно перебувають у русі і розвитку. Вони являють собою процеси, які розгорт по певних етапах. У них можна виявити деякі якісні етапи, певні стадії, які змінюють одна одну. Зміна цих стадій має характе­ризуватися певною повторюваністю.

Такі особливості процесів характериз поняттям тривалості. Порівняння різних трива­лостей є основою для кількісних вимірів, таких як швидкість, ритм, темп та ін. Абстрагування цих характеристик від самих процесів дає нам уявлення про таку форму існування матерії, як час.

Простір є тривимірним, він має довжину, ширину і висоту; час — є одно­вимірним, бо він характериз тривалістю. У фізиці ці виміри в певних випадках поєднуються, створюючи характеристику 4-­вимірного простору — часу.

В математиці є поняття помірного простору, в якому багатовимірність має умовний характер і вико­ристовується для структурного виразу властивостей об’єктів, що розглядаються.

Рух основні форми та властивості

Рух – це найважливіший атрибут матерії, спосіб її існування. Рух включає в себе всі процеси у природі і суспільстві. У загальному випадку рух – це будь-яка зміна, будь – яка взаємодія матер об’єктів, зміна їх станів.

У світі немає матерії без руху, як нема руху без матерії. Тому рух вважається абсолютним, на той час як спокій – відносним: спокій – це лише один із моментів руху.

Тіло, що перебуває у стані спокою відносно Землі, рухається відносно Сонця.

Рух виявляється у багатьох формах. В процесі розв матерії з’являються якісно нові і більш складні форми руху. Саме особл форм руху зумовлюють властивості предметів і явищ матер світу, його структурну орг-цію.

У зв’язку з цим можна сказати, що кожному рівню орг-ції матерії (нежива, жива природа, сусп-во) притаманна своя, властива лише їй, багатоманітність руху. Кількість форм руху безкінечна, рух невичерпний за своєю багатоманітністю, як і матерія. Джерело руху – сама матерія. Матерії притаманна здатність до саморуху.

Рух матерії – це процес взаємодії різних протилежностей, які є причиною зміни конкретних якісних станів.

Проблема матеріальної єдності світу.

Практикою, наукою і філософією, доведено, що простір, час, рух і матерія нерозривно поєднані і взаємопов’яз. Але існує й метафіз точка зору на простір, час і матерію. Ньютон, наприклад, вважав, що коли з світу послідовно вилучати всі матер тіла, то все, що залишиться, й буде простір і час.

Тобто він виступав за існув абсолютно «чистого» простору і часу, розглядаючи їх як звич склад, де розміщуються матер тіла. Насправді ж, якщо вдалося б вилучити зі світу всі матеріальні тіла, то не залишилось би нічого, а для цього не потрібно ні простору, ні часу. На це звернув увагу А.

Ейнштейн, який створив загальну і часткову теорію відносності, де довів органічний зв’язок геометрії простору і часу з характером поля тяжіння (взаємним розташуванням мас, що тяжіють одна до одної), а також внутрішній зв’язок самого простору і часу, зміни їхньої метрики залежно від швидкості руху системи.

У цьому полягає один з аспектів доказу єдності матеріального світу.

Інший аспект єдності світу перевіряється через призму вирішення основного питання філософії. Мова йде про те, на якому принципі ми будуємо філософсько-світоглядну систему — на основі принципу монізму чи дуалізму і плюралізму.

З-н єдності і боротьби протилежн.

Є осн із законів діалектики, який визначає внутр джерело руху і розв в природі, сусп-ві та пізнанні. Причини руху і розвитку криються у внутр суперечностях, притаманних процесам і явищам об`єкт дійсності – боротьбі протилежностей.

Кожний предмет, явище, процес є суперечл єдністю протилежностей, які взаємно переходять одна в одну, перебувають в стані єдності й боротьби. Єдність, збіг протилежн означ, що вони взаємопороджують і взаємозумовлюють одна одну, одна без одної не існують.

Боротьба протилежностей означає, що протилежності не лише взаємозумовлюють, а й взаємовиключають одна одну, і, взаємодіючи, стикаються між собою, вступають в взаємоборотьбу, яка може набирати різних форм. Боротьба протилежностей веде з рештою до розв`яз суперечностей, яка є переходом до нового якісного стану.

Боротьба протилежн приводить до розв, під яким ми розуміємо зміни, що пов`яз з оновленням с-ми, ії внутр структурами і функціон змінами, перетвор їх в дещо інше, нове, в напрямі ускладнення.

Основні принципи діалектики

Принципи діалектики – вихідні, об’єкт за змістом ідеї матеріаліст діалектики, що поряд із законами діалектики, категоріями діалектики відобр найзагальніші закономірності процесу розвитку предметів і явищ об’єкт дійсності і виконують методолог функцію у науковому і філософ пізнанні.

Насамперед матеріаліст діалектика спирається на принцип матеріаліст монізму, тобто визнає, що світ, всі предмети і явища мають єдину матер основу, що матерія первинна, вічна, дух вторинний. Наст принцип – принцип єдності діалектики буття і діалектики мисл.

Це означає, що матеріаліст діалектика визнає здатність мислення людини пізнати цей світ, адекватно відобразити його властивості. Ці принципи є вихідними не тільки для матеріаліст діалектики, а і для сучасної матеріаліст філософії в цілому. Принципами власне діалектики можна назвати принципи загального зв’язку та заг розвитку явищ у світі.

Визнання заг зв’язку явищ у природі, сусп-ві і мисленні вимагає системного дослідження цих явищ, на противагу метафіз методу, який розглядає світ у сукупності ізольованих явищ.

Визнання принципу загального розвитку означає не тільки визнання діалектикою наявності розвитку у природі, суспільстві і мисленні, а й відображає глибинну сутність процесу руху матерії як саморуху, формоутворення нового, як саморозвитку матерії.

Узагальнюючи можна сказати, що діалектика спирається на принцип єдності та боротьби суперечностей, на принципи переходу кількісних явищ у якісні, та принцип заперечення заперечення. Іноді до принципів включають також причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні – це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо.

Категорії діалектики.

Такі поняття, як звязок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення у діалектиці є базовими і мають статус категорій.

Категорії – це універсальні форми мислення, форми узагальнення реального світу, в котрих знаходять своє відображення загальні властивості, риси і відношення предметів об’єктивної дійсності. Для більш конкретного розуміння слід розкрити суть процесу абстрагування.

Абстрагування – це розумовий процес відхилення від одних властивостей речей і концентрація уваги на інших. Найпростіший акт абстрагування – розрізнення 2 речей. Якщо нам треба встановити відмінність між ними, то ми не беремо до уваги те, що подібне. У категоріях діалектики фіксується, відображається загальне в речах.

Категорії є результатом дуже високого рівня процесу абстрагування. В них фіксується не просто загальне, а найзагальніше. Категорії діалектики можуть бути застосовані у будь-якій сфері дійсності, оскільки вони фіксують найзагальніше в усіх речах, явищах і процесах об’єктивного світу.

Категорії діалектики виробляються у процесі суспільно-історичної практики людини і відображають об’єктивну дійсність у певних конкретно-історичних умовах. Зі зміною умов вони змінюються. Вони збагачуються.

Основними категоріями діалектики є: буття, матерія, рух, розвиток, простір, час, суперечність, антагонізм, кількість, якість, міра, стрибок, заперечення, становлення, одиничне і загальне, причина і наслідок, форма і зміст, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, частина і ціле, система, структура, елемент.



Источник: https://infopedia.su/9xe961.html

Основні форми руху матерії

3. Форми руху матерії

⇐ Предыдущая1234Следующая ⇒

У філософії розрізняють п'ять основних форм руху матерії:

1. механічна форма руху (дія — протидія; притягання — відштовхування тощо);

2. фізична форма руху (наприклад, позитивна — негативна електрика, симетрія — антисиметрія);

3. хімічна форма руху (розкладання — з'єднання; асоціація — дисоціація);

4. біологічна форма руху (асиміляція — дисиміляція; спадковість — мінливість);

5. соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба інтересів різних соціальних груп тощо).

Усі ці форми руху взаємопов'язані між собою і більш прості входять у більш складні, утворюючи якісно іншу форму руху. Кожна з цих форм включає в себе безліч видів руху. Навіть, за Енгельсом, найпростіша механічна включає в себе такі види руху, як рівномірно-прямолінійний, рівномірно-прискорене (уповільнене), криволінійне, хаотичне й ін

Найбільш складною формою руху є соціальна, тому що матеріальний носій є найскладніший вид матерії – соціальний. Ця форма руху включає і зміни, що відбуваються в організмі окремої людини. Так, серце людини – це механічна двигун, що забезпечує рух крові в судинах. Але це не суто механічний двигун.

Його діяльність регулюється механізмами вищої нервової діяльності людини. А життєдіяльність організму – умова участі людини в праці, у суспільному житті.

Сюди входять зміни соціальних груп, верств, класів, етнічні зміни, демографічні процеси, розвиток продуктивних сил і виробничих відносин і інші зміни, що визначаються законами руху на соціальному рівні матерії.

Слід підкреслити, що різні форми руху здатні переходити один в одного у відповідності з законами збереження матерії і руху. Це є прояв властивості незнищенність і несотворімості матерії і руху.

Мірою руху матерії є енергія, мірою спокою, інертності – маса.

Класифікація основних форм руху матерії, розроблена Енгельсом, спиралася на досягнення наук XIX ст. Залишаючись вірною в принциповому плані, вона тим не менше повинна бути уточнена і розвинена у зв'язку з розвитком природничих та суспільних наук.

Розвиток квантової механіки поставило питання про аналіз нової основної форми руху – квантово-механічної, яка, вочевидь, на сьогоднішній день є найпростішою.

У розвиток уявлень про основні форми руху мова в даний час йде про геологічну, космічної форми руху, які мають специфічних матеріальних носіїв, що вивчаються сучасними науками – фізикою, астрофізикою, геологією. Таким чином, розвиток сучасної науки веде до збагачення наших знань про основні форми руху.

До того ж зараз виникає проблема з'ясування природи особливих біополе, “читаються” екстрасенсами, ясновидця, і, отже, стає нагальною проблема подальшого розвитку вчення про форми руху, що вважаються поки загадковими і незрозумілими. Так, підтверджуються припущення, сформульовані ще на початку ХХ ст.

, Що в природі буде відкрито ще багато дивовижного. Все сказане вище свідчить про те, що світ принципово пізнаваний, хоча кожна ступінь в розвитку нашого пізнання розширює область сторонній, ставить нові проблеми.

З спробами відірвати рух від матерії виступали природники і філософи, починаючи з середини XIX ст.

Так, Освальд, намагаючись створити новий філософський напрямок, зробив висновок, що первинної субстанцією, первоначалом всіх речовин є енергія. Цей напрям у філософії отримало назву “енергетізма”. Проти нього виступили найвизначніші фізики і філософи того часу, зокрема, Планк, Лебедєв та ін

Гносеологічні корені “енергетізма” – в абсолютизації руху, енергії як заходи руху, в їх відриві від матерії.

Інша крайність у філософії полягає в спробі абсолютизації стану спокою. У середині XIX ст. відомі вчені Томпсон і Клаузіус відкрили другий закон (другий початок) термодинаміки, суть якого полягає в тому, що процес передачі тепла від одного тіла до іншого незворотній і завжди спрямований від більш теплого тіла до більш холодного.

Виходячи з цього закону, Клаузіус зробив висновок, що всі види енергії з часом перетворяться на теплову, а теплова енергія, чинності зазначеного закону, рівномірно розсіється у Всесвіті, яку він представляв як замкнуту систему, і настане спільний енергетичний рівновагу, припиниться рух і настане абсолютний спокій і “теплова смерть “Всесвіту.

Проти цієї теорії виступили Енгельс, фізики Смолуховскій, Больцман, Ціолковський та ін Енгельс, розмірковуючи діалектично, вважав, що у Всесвіті відбувається безперервний і вічний кругообіг матерії та енергії.

Грунтуючись на якісній стороні закону збереження і перетворення енергії, він вірив, що випроменена в просторі теплота повинна мати можливість перетворюватися в інші форми руху. І це підтвердили роботи радянського академіка В.

Амбарцумяна, які показали, що зірки не тільки остигають і гаснуть, але і виникають знову.

Великий внесок у спростування теорії “теплової смерті” Всесвіту вніс австрійський фізик Больцман, що встановив статистичний характер другого закону термодинаміки. Були відкриті флуктуації, зворотні процесам загасання у Всесвіті. Ціолковський висловив впевненість у вічному юності Всесвіту.

Розвиваючи зазначену теорію, радянські фізики І. П. Плоткін, К. П. Станюкович, Я. П. Терлецький на основі статистичної фізики доводять, що наш Всесвіт не є замкнутою системою і, отже, висновки Клапейрона до неї незастосовні.

Крім того, Всесвіт є не тільки термодинамічна система, але й гравітаційна, мезони, електронна та ін І цей її різноманітний статус забезпечує взаємопереході енергії, усуваючи можливість одностороннього перетворення всіх видів енергії тільки в теплову.

Наприклад, німецький фізик Нернст, допускаючи процес, протилежний радіоактивного розпаду, висловив упевненість, що Всесвіт ніколи не може стати мертвим кладовищем.

І останній важливий філософський аргумент. Оскільки матерія вічна і нескінченна, то в цій вічності нескінченна безліч разів могло б настати стан абсолютного спокою. А цього не сталося. Таким чином, діалектико-матеріалістичні погляди не допускають можливості теплової смерті Всесвіту.

6. Простір і час

Простір і час — це філософські категорії, які відображають основні форми існування матерії. Просторово часові характеристики має будь яке явище буття світу. Якщо простір є найзагальнішоюформою сталості, збереження змісту об'єктивної реальності, то час це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення.

Єдність просторово часових властивостей світу називають просторово-часовим континіумом, а їх універсальність і цілісність (континуальність) — формою організації всього розмаїттянескінченного світу. Кожна частинка світу має власні просторово часові характеристики. Розрізняють соціальний, історичний,астрономічний, біологічний, психологічний, художній, філософський зміст простору і часу.

Простір і час – це основні форми (властивості, характеристики) матеріального світу, матеріального сущого. Саме вони відмежовують матеріальні речі від ідеального буття (буття Бога, чисел, цінностей). Оскільки категорії не можна визначити через підведення під більш загальні поняття, філософи розкривають їх зміст через вичленення суттєвих моментів (структур), з яких вони складаються.

Поняття «простір» схоплює дві фундаментальні риси матеріального сущого його протяжність і місце серед інших сущих.Протяжність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри протяжності — довжина, широта і висота. Вони визначають величину, розмір предмета. Місце — це просторова визначеність предмета у відношенні до інших предметів.

У цьому аспекті простір постає як середовище, утворене відношенням речей. Задавши розмір тіла і вказавши його місце в середовищі, визначають його просторові характеристики . Час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбуваються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій. Тривалість аналогічна протилежності. Вонасхоплює продовження одного і того ж.

Тривалість — це фази одного і того ж (тривалість дня, існування дерева, землі). У ній розрізняються фази (моменти) — сучасність, минуле і майбутнє. Черговість вказує на місце події серед інших подій в часовому просторі (те відбулось раніше, а це пізніше). Вказавши місце події серед інших подій та її тривалість, визначають її часову характеристику.

Як бачимо, між просторовими і часовими характеристиками існує подібність. І ця подібність (схожість) не випадкова. Простір і час взаємодоповнюють одне одного. Взаємодоповненість полягає в тому,що простір визначають через час і навпаки. Вимірювання простору в кілометрах і метрах, часу в годинах і хвилинах не є їх визначенням, а кількісним градуюванням.

Щоб визначити час,потрібно співвіднести його з чимось відмінним і водночас подібним до нього, а таким якраз і є простір. Так визначають час черезрозташування шарів (у геології чи археології), через кільця дерев, зморшки на обличчі, місце сонця на небосхилі. Все це є характеристиками. Простір — єдина категорія, через яку можна визначити час. Аналогічна ситуація і з простором.

Його визначають через час.

Взаємодоповненість простору і часу стала очевидною в теорії відносності. Тут визначення часу події (раніше, пізніше, одночасно) пов'язується з місцезнаходженням спостерігача. Розрізняють дві основні концепції простору і часу — субстанційну і реляційну. В фізиці субстанційна концепція виражена в теорії Ньютона, реляційна в теорії відносності Ейнштейна.

Субстанційна розглядає простір і час як щось самостійне (як різновид субстанції). Навіть коли б матеріальні речі зникли, простір і час залишились би, вважали її прибічники.

⇐ Предыдущая1234Следующая ⇒

Дата добавления: 2016-12-18; просмотров: 298 | Нарушение авторских прав

Рекомендуемый контект:

Похожая информация:

Поиск на сайте:

Источник: https://lektsii.org/13-19828.html

§3

3. Форми руху матерії

§3. Спосіб та форми існування матерії.

Невід’ємною частиною вчення про матерію є уявлення про рух. Його вивчає багато наук. Завдання кожної з них полягає в тому, щоб з’ясувати закономірності конкретних форм руху. Але рух вивчає і філософія. У зв’язку з цим виникає питання: які завдання стоять перед філософією у висвітленні проблеми руху? Завдань таких кілька.

1. Узагальнюючи все, що дають приватні науки, філософія прагне з’ясувати природу руху.

Питання про природу руху завжди цікавило мислителів різного часу. Наприклад, відомий вислів Геракліта “Все тече, все змінюється” був не чим іншим, як спробою подати все, що є у світі, таким, що знаходиться в русі, постійно змінюється.

Але в історії філософії були випадки, коли філософи не визнавали руху, такі, наприклад, як Парменід, Зенон та інші. Відома легенда про те, що один із учнів Зенона, бажаючи спростувати свого вчителя, починав ходити перед ним, і цим ніби засвідчував: “Дивись, вчителю, я рухаюсь; рух можливий!” Подібне спростування не могло переконати Зенона.

Річ у тім, що він вважав, що ми сприймаємо рух нашими почуттями. А почуття нас завжди вводять в оману.

О. С. Пушкін епізод “спростування”, жартуючи, описав у своєму вірші “Движение”.

Движенья нет, сказал мудрец брадатый.

Другой смолчал и стал пред ним ходить.

Сильнее бы не мог он возразить;

Хвалили все ответ замысловатый.

Но, господа, забавный случай сей

Другой пример на память мне приводит:

Ведь каждый день пред нами солнце ходит,

Однако ж прав упрямый Галилей.

У період розвитку такої науки, як механіка, переважна більшість філософів схилялася до думки, що рух – це просте переміщення у просторі.

Завдяки розвитку природознавства в кінці XVIII – на початку XIX століття стало можливим сформувати нові уявлення про рух, розкрити його складний характер, визначити саме поняття руху.

Особливо велике значення для розкриття руху мало відкриття закону збереження і перетворення енергії, створення еволюційної теорії, а також теорії клітинної будови організму.

Виходячи з філософського осмислення даних природознавства, був зроблений висновок про те, що рух – це будь – яка зміна явища чи предмета; він охоплює всі процеси, які відбуваються у всесвіті, починаючи від простого переміщення тіл і закінчуючи мисленням.

2. Філософія ставить завдання розкрити джерело руху. Це дуже стара проблема.Відповіді на неї часто були далекі від істини. Так, метафізики джерело руху вбачали в механічних взаємодіях зовнішнього порядку.

Сучасний матеріалізм твердить, що джерелом усіх конкретних форм руху є внутрішні суперечності, притаманні усім об’єктам, а також зовнішня взаємодія між ними. Рух матерії, таким чином, не обумовлений чимось надприродним, а є саморухом.

Саморух – це наслідок суперечностей між усталеністю і змінністю, складним і простим, старим і новим, прогресивним і регресивним. Так, механічному рухові притаманне протиріччя між змінним станом тіла у просторі і часі, і зв’язком  цих станів.

У розвитку живих організмів усталеність виявляється у збереженні спадкових ознак, а змінюваність – у пристосуванні організму до нових умов середовища.

Саморух притаманний усім рівням будови матерії – від механічного, фізичного і хімічного до біологічного і соціального рівнів.

На хімічному, біологічному і більш високих рівнях спонтанність саморуху знаходить своє виявлення перш за все у відкритих і цілісних системах, у яких відбувається не просто саморух, а саморозвиток, тобто саморух, який супроводжується переходом до більш високого ступеня організації.

3. Філософія розкриває співвідношення матерії та руху, руху та спокою. Філософський матеріалізм стверджує, що рух і матерія нерозривні. Ми ніколи не спостерігали матеріальної системи, яка б не знаходилась хоча б у якомусь русі, а була б у стані абсолютного спокою.

Така нерухома система не взаємодіяла б з довколишніми речами і явищами і не могла б визначити жодних своїх властивостей, тобто вона має бути абсолютно непоміченою. На цій підставі цілком слушним є висновок про те, що рух є невід’ємна, атрибутивна характеристика матерії, її всезагальна і необхідна властивість. Матерія не існує інакше, ніж у русі, тому рух є спосібом існування матерії.

Він, так само як і матерія, не виникає і не зникає безслідно, а лише перетворюється з однієї форми на іншу. Ще Декарт у XVIII столітті висловив думку про те, що кількість руху у світі постійна, оскільки рух не виникає із нічого і ні на що не перетворюється. А Ф. Енгельс розвинув цю думку далі: рух не тільки постійний у своїй кількості, але й у своїй якості.

Пізніше природознавство підтвердило висловлені твердження науковими даними, наприклад відкриттям закону збереження та перетворення енергії.

Але чи не означає це, що філософський матеріалізм заперечує спокій? Ні, не означає! Він визнає існування спокою, але вважає його відносним. Спокій має місце відносно тих чи інших матеріальних об’єктів, а не всієї матерії.

До того ж стан спокою для будь-якого тіла є тимчасовим, швидкоплинним; він є лише одним з моментів існування об’єкта. Рух же не відокремлений від усього існування тіла в цілому.

Крім того, рівновага, спокій стосується лише окремого виду, а не всіх видів руху, притаманних об’єкту. Будь-яке тіло перебуває у спокої лише в якомусь певному відношенні, а в інших відношеннях воно змінюється.

Наприклад, тіло, яке лежить на поверхні Землі, перебуває у спокої тільки відносно земної поверхні; у самому ж тілі на цей час відбуваються різноманітні фізичні, хімічні та інші перетворення.

4. Філософія розглядає проблему про якісну своєрідність та діалектичну єдність різних форм руху матерії.

Рух взагалі – це абстракція, яка насправді не існує; реальне існування мають конкретні форми руху, які перебувають у певній супідрядності, а тому їх можна класифікувати.

В основу класифікації руху покладена теза про те, що якісно різним видам матерії відповідають свої особливі форми руху. Виходячи з цієї тези, вирізняють такі форми руху матерії (схема 5.5.):

–      механічна – це просторове переміщення різних тіл: рух найдрібніших часток, рух великих тіл, включаючи і космічні об’єкти;

–      фізична – охоплює електромагнетизм, гравітацію, теплоту, світло, звук, зміну агрегатного стану речовини;

–      хімічна – включає різні хімічні реакції, процеси хімічного синтезу в неорганічній та органічній природі;

–      біологічна – це різноманітні біологічні процеси в живих організмах;

–      соціальна – охоплює багатоподібні суспільні зміни, а також процеси мислення. (На сучасному етапі розвитку науки ця класифікація вимагає доповнення і уточнення.)

Хоча кожна форма руху є відносно самостійною, але всі вони пов’язані між собою. Більш складна форма руху виникає на основі попередніх, простіших, є їх синтезом, але не зводиться до них як простої суми.

Так, біологічна форма руху виникає на основі більш простих фізико-хімічних форм руху, включає їх в себе як свою умову і є якісно новою формою руху  порівняно з попередніми.

Подібно до цього і соціальна форма руху – виникнення і розвиток людського суспільства – включає біологічну і всі попередні форми руху , як свою умову, але не зводяться до її суми, а є якісно новою формою руху.

Правильне розуміння взаємовідношень між формами руху має велике значення для наукового пізнання складних об’єктів і процесів, що характеризується взаємодією різних форм руху матерії.

На сучасному етапі розвитку науки приведена вище класифікація форм руху вимагає доповнення і уточнення. Розвиток хімії, фізики, біології, поява комплексних наук не дозволяють говорити про одне розуміння багатоманітності форм руху матерії. Через те виникають нові класифікації, наприклад називають інформаційно-кібернетичний, астрономічний внутрішньогалактичний,  міжгалактичний рух тощо.

Такими є  основні завдання філософії у висвітленні проблеми руху матерії.

Метафізики дотримуються іншого погляду на взаємозв’язок основних форм руху. Вищі форми руху вони зводять до нижчих, не враховуючи при цьому при вивчені вищих форм впливу на них нижчих.

Історичний досвід людства, логіка пізнання світу переконують нас у тому, що світ – це рухома матерія, а пізнання форм руху матерії неможливе без знання про простір і час.

Ще однією невід’ємною частиною вчення про матерію є вчення про простір і час.Що ж таке простір і час? У якому співвідношенні перебувають вони з матерією?

В історії філософії можна виокремити два підходи до розв’язання цих питань.

Перший називають субстанційною концепцією: простір і час розуміються як особливі субстанції, які існують поруч з матеріальною і незалежно від неї (Декарт, Епікур, Ньютон).

Наприклад, Ньютон вважав, що є абсолютний простір, не залежний від небесних тіл, тобто порожнеча або пустота. Разом з абсолютним простором існує абсолютний час. Таке розуміння простору і часу спостерігається у XVII ст. і домінує до XIX ст.

Другу концепцію називають реляційною. Її прихильники (Арістотель, Г. В. Лейбніц, Г. В. Ф. Гегель) вважали, що простір і час – не особливі субстанційні сутності, а форми існування матеріальних об’єктів.

Реляційна концепція у філософському плані була сприйнята і розвинута діалектичним матеріалізмом, а у природничонауковому плані – релятивістською фізикою і в наш час найбільш повно відповідає рівню розвитку природознавства.

Згідно з реляційною концепцією, простір і час постають загальними принципами організації будь-якого об’єкта дійсності. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальні форми організації всього розмаїття нескінченного світу. Кожне матеріалізоване тіло має об’ємні характеристики: і довжину, і широту, і висоту.

Воно співіснує також з іншими тілами, що його оточують, займає своє місце в певній, більш глобальній, системі. Саме співіснування і місцезнаходження предмета відображається в понятті “простір”. Отже, простір – це форма буття матерії, яка характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів в усіх матеріальних системах.

Разом з тим, у реальності кожне матеріальне утворення є процесом, в ньому відбуваються  певні зміни; окрім того, одне явище приходить на зміну іншому. Для характеристики саме цього аспекту матерії у філософії вироблено поняття часу.

Час – це форма буття матерії, яка виявляє тривалість існування, послідовність зміни станів у розвитку всіх матеріальних систем. Отже, час відображає процесуальність буття.

Простір і час мають як загальні, так і відмінні властивості. До загальних належить: об’єктивність (їх незалежність від свідомості людини); всезагальність (нема і не може бути ні одного явища, яке існує чи існувало б поза простором і часом); вічність, нескінченність і відносність (їх залежність від швидкості).

Проте, при усій своїй спільності, простір та час мають і відмінні властивості. Так, наприклад, простір характеризується тримірністю, час є одномірним; простір обернений, а час виявляє себе як незворотний; простір різнозначний у всіх напрямках, а час однонаправлений, тобто спрямований від минулого до майбутнього.

Час і простір невід’ємні від матерії і один від одного. Це чудово ілюструється на прикладі теорії відносності в сучасній фізиці. Просторово-часові характеристики матеріальних об’єктів мають чотири виміри: три з них – просторові і один – часовий.

У математичних абстракціях існує і багатомірний простір. Проте Всесвіт складається з великої кількості світів, і в них можуть бути якісно відмінні форми руху матерії, простору і часу.

Водночас у цих світах можуть бути відсутні умови для існування відомих нам форм руху матерії і пов’язаних з ним просторово-часових ознак. Простір і час, як об’єктивні форми існування матерії, як і матерія, не можуть бути створені чи знищені.

А тому і говоримо, що рухома матерія вічна у просторі і часі. А світ, в якому ми живемо, є не що інше, як матерія, що рухається, вічна в часі і просторі.

З наведеного вище можна зробити такі висновки.

1. У самому широкому розумінні буття є найбільш загальним поняттям про все те, що існує, тобто про все, що є. Воно охоплює усе існуюче в нескінченному багатстві його конкретних проявів, і є онтологічним поняттям.

Буття в цьому розумінні має свою реальну структуру.

У найбільш широкому прояві воно підрозділяється на об’єктивну реальність, що відображається категорією “матерія”, і суб’єктивну реальність, – що відображається категорією “свідомість”.

2. В історії філософії і природознавства розвивалось два аспекти, дві точки зору на розуміння матерії: філософський і природничонауковий. Природничонауковий аспект включає знання про фізичну, структурну будову матерії. Філософський аспект – це погляд на матерію як сутність – субстанцію, яка лежить в основі внутрішньої єдності усієї різноманітності явищ і предметів.

3. В основі матеріалістичного, діалектичного розуміння руху лежать три основних положення. Згідно з першим з них, рух є невід’ємна, необхідна і суттєва властивість, спосіб існування матерії.

Згідно з другим положенням, рух визначається, як будь-яка зміна, «зміна взагалі».

У третьому положенні підкреслюється, що рух являє собою суперечність, а її джерелом, внутрішнім імпульсом є взаємодія протилежностей.

4. Простір і час – це філософські категорії, які відображають основні форми існування матерії. Просторово-часові характеристики має будь-яке явище буття світу. Якщо простір є найзагальнішою формою сталості, збереження змісту об’єктивної реальності, то час – це форма його розвитку, внутрішня міра його існування та самознищення.

Источник: http://library.nlu.edu.ua/POLN_TEXT/4%20KURS/4/1/05H2R5_3.htm

Book for ucheba
Добавить комментарий